НТМ - Новини Твого Мiста

  • leftlayout Layout
  • rightlayout Layout
Главная НОВОСТИ Спецрепортаж Закоханий у поезію Сосюри
Закоханий у поезію Сосюри
Рейтинг статьи: / 0
ХудшийЛучший 
30.04.2017 08:45

До редакції завітав автор пропонованої статті зі словами: «Скоро дні памяті відомого журналіста і поета Олександра Черкащенка і я хочу запропонувати один з епізодів життя Дмитровича». (14 квітня – день коли пішов з життя Олександр Черкащенко, а 24 квітня йому б виповнилося 81 рік – прим. Авт.)

А щоб не було жодних сумнівів у правдивості цього матеріалу, приведу початок однієї статті з «Проспекту Трубників» (від 3 травня 2007 року, «Вино для королевского двора»). Цитуємо мовою оригіналу: «Недавно в субботний день ко мне заявился закадычный друг, известный в городе юрист и краевед Владимир Резник в сопровождении незнакомого человека с короткой седоватой бородкой. Как правило, каждый визит моего приятеля – это доставка на дом очередной новости. Не явилась исключением и данная встреча.

Олександр Черкащенко

– Сашко! – еще с порога начал Володя, не изменяя своей излюбленной манере излагать свежую мысль загадочным тоном. – А поверишь ли ты, что наша приднепровская степь способна взрастить лучшего в Украине технолога виноделия?».

Це було років 15 тому. Я йшов з роботи, працював я тоді в районі залізничного вокзалу. Раптом побачив Черкащенка. Він проводжав на електропоїзд Анатолія Гнєзділова, журналіста з Марганцю. Поїзд вирушив. А Олександр в слід продекламував:

«Як моря шум, тривожний шум вокзалу…

Всі метушились, в кожного – діла…

І та сльоза, що з вій твоїх упала,

Мені пожаром серце обпекла».

Я йому сказав:

– Сашко! Що це ти згадав свого улюбленого поета Сосюру?

Він засміявся і відповів:

– Ти знаєш, я до цих пір закоханий у його поезію. І знаєш, буває, закрию очі, і Володимир Миколайович стоїть переді мною такий, якого я побачив ще юнаком.

Після закінчення школи я почав активно дописувати до місцевої газети, друкувати вірші. Одного дня я приніс до редакції «Нікопольської правди» свою статтю. Зустрів заввідділом промисловості Олеся Корнієнко. Він знав мою закоханість до віршів Володимира Сосюри і загадково запитав: «А ти не хочеш побачити свого улюбленого поета Сосюру?». Я від здивування занімів…

Олесь Сергійович засміявся і, поплескуючи мене по плечу, сказав: «Завтра приходь до редакції і побачиш Володимира Сосюру… Вчора до нашого міста прибула бригада літераторів, до складу якої входять Наум Тихий, Яків Городськой, Володимир Сосюра і наш нікопольчанин Степан Чорнобривець. Так, будь ласка, приходь».

sosura-1

Володимир Сюсюра з дружиною Марію

У суботу, 31 липня 1954 року, в редакції газети «Нікопольська правда», котра в той час розташовувалася в старій частині міста, відбулася зустріч працівників редакції та робкорів. Серед журналістів я пам’ятаю Олеся Корнієнка, Івана Білого, Михайла Богуславського, Олександра Бондаренка, серед вчителів – Григорія Бульбу, Павла Богуша. Вчорашній школяр, поет-початківець, я впивався очима в живого класика. Слово надали Володимирові Сосюрі. Читав він свої вірші дещо монотонно, без ефективних жестів, без емоцій. Але коли надійшла черга до поезії «Коли поїзд у даль загуркоче», поета наче враз підмінили. Видно було, що кожен рядок одного з найпопулярніших і найулюбленіших в народі творів був йому дорогим до душевного щему. Він читав:

«Коли потяг у даль загуркоче,

Пригадаються знову мені

Дзвін гітари у місячні ночі,

Поцілунки й жоржини сумні...».

Олесь Корнієнко попрохав: «Володимире Миколайовичу, прочитайте, будь ласка, «Марію».

І поет задумливо читав:

«Зеленіють жита, і любов одцвіта,

І волошки у полі синіють.

Од дихання мого тихий мак обліта,

Ніби ім’я печальне – Марія».

На закінчення зустрічі несподівано Сосюра прочитав щойно написаного вірша «Нікополь». Читав він його з піднесенням. Вірш «Нікополь» було надруковано у неділю, 1 серпня 1954 року, в місцевій газеті «Нікопольська правда». Його потім часто виконували на вечорах художньої самодіяльності міста.

Працював я з 1955 року в місцевій газеті, потім в м. Орджонікідзе в газеті «За марганець», в м. Марганці. Але у зв’язку з хворобою довелося переїхати до Криму. Потім плин часу закружляв мене у розмаїтті подій, далеких країв, нових вражень, і здавалося, у мене з пам’яті почав вивітрюватися цей епізод про зустріч з поетом.

І ось перебуваючи у відрядженні в Києві, я випадково зустрів однокласника, свого старого друга з нікопольської середньої школи №10 Володимира Моргуна, котрий працював відповідальним секретарем газети «Вечірній Харків». Зустріч була теплою, ми розповіли один одному новини. Потім Володя сказав: «Давай зайдемо на декілька хвилин до Бориса Олійника, з яким я дружу ще з університету, а потім мене обіцяли повести на зустріч з однією фантастично відомою у поетичному світі жінкою. Ти ж поет, пишеш хороші вірші, тобі буде дуже цікаво зустрітися з цією жінкою. Хочеш, я й тебе візьму на цю зустріч».

Я з радістю дав згоду, щоб побачити цю таємничу жінку.

Ввечері ми підійшли до будинку №2 по вулиці Коцюбинського: я, Володя Моргун та наш супутник поет Микола Сом, який працював літературним редактором в одному з київських видавництв. Мені не повідомили, до кого ми йдемо в гості.

Нарешті дзвонимо до квартири №29, відкриваються двері і ми заходимо в помешкання –кого б ти думаєш? – Марії Сосюри! Я аж онімів! Так ось воно, джерело натхнення поетової музи! Невисока на зріст, уже немолода, але разом з тим така прекрасна, тендітна, пристрасна жінка з гарячим блиском очей. І одразу ж з пам’яті зринули незабутні сосюринські рядки, присвячені їй:

«Якби зібрать красунь усіх віків, 
Повз мене хай ідуть вони без краю, – 
Марії я на них не проміняю, 
Ні одній з них не вклониться мій спів.

Якби помножити любов усіх людей, 
Ту, що була, що є й що потім буде, 
То буде ніч. Моя ж любов – як день, 
Не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки 
І всі сонця з усіх небес на світі, – 
Моя любов горітиме яркіш 
За всі сонця, на тисячі століттів».

Марія Гаврилівна з легкою посмішкою слухає наше цитування широко відомих віршів, дякує за любов до поезії Володимира Миколайовича і тихо вимовляє: «Так то ж прекрасно звучить у поезії. А в дійсності трапляється по-всякому. Мені довелося багато витримати у своєму житті. В 1949 році мене заарештувала банда беріївців, «пришивши» карну справу про перебування в терористичній організації. Протягом року тримали в підвалах Луб’янки і знущались як могли, а потім відправили в Казахстан. Я про це написала вірш:

«Скували рученьки малі

І ланцюгом закон скріпили.

Тиран шпурнув у лагері

І захитався світ немилий.

Я для поета піснею була

І квіткою в душі його зросла.

Кривавились і плакали

Рядки його сумних поезій,

Ламав він руки,

Арештували мене круки.

Поет замовк.

Забув про жіночку сумну

Він на багато років».

Ми заніміли від здивування. Як можна поєднати невимовну ніжність, виголошену на весь світ, і таку жорстокість у ставленні до найближчої, найдорожчої людини?

Марія Гаврилівна продовжувала: «І за весь час мого ув’язнення не надіслав жодного листа. Тяжко говорити про це, але він повірив у мою провину і в ті тяжкі звинувачення, що були пред’явлені мені. Коли через п’ять років я повернулася із заслання, то з’ясувалося, що Володимир Миколайович одружений у третій раз. Заради мене і дітей він розриває цей шлюб і повертається до нас».

В. М. Сосюра у Нікополі (другий ряд, ліворуч четвертий)

Першою дружиною Володимира Миколайовича була Віра Берзіна, колишній політрук кавалерійського ескадрону, студентка, як і він сам. Жили в повоєнному Харкові. Цій жінці він присвятив поему «Робфаківка». Причиною розлучення стали її шовіністичні погляди. Ось як написав поет про цю жінку:

«Ми з тобою зійшлись у маю,

Ще не знав я, що значить ідея,

Ти й тоді Україну мою

Не любила, сміялася з неї!».

Марія Гаврилівна сказала: «Ми прожили з Володимиром Миколайовичем до самої його смерті.

У 1958 році Сосюра пережив перший інфаркт, відтоді перестав вживати алкоголь, курити й грати в улюблений більярд. Підкосив Володю другий інфаркт.

22 вересня 1964 року письменники Василь Бережний та Михайло Рубашов винесли з хати Володимира Миколайовича на носилках до карети швидкої допомоги, щоб одвезти до лікарні. Страшний діагноз – інфаркт міокарда. Хвороба була давня з ускладненнями. Організм був виснажений десятьма роками гіпертонії.

5 січня 1965 року я повезла Володимира Миколайовича у санаторій «Конча-Заспа». Природа зустріла нас щедрим снігом. Наш друг – поет і лікар (прекрасне поєднання) Микола Фененко – зустрів своїх старих пацієнтів привітно.

6 січня, на день народження, Володі подарували багато квітів, палата нагадувала оранжерею. Це останні квіти, які бачив Володимир Миколайович. Увечері прийшли Андрій Головко, Абрам Каган з дружиною Оленою. Пригадали Харків. Творче і буденні життя. Багато цікавого було говорено в той вечір. Я вже давно не бачила Володю таким живим.

День 7 січня почався буденно, як завжди, у санаторії. Після обіду ходили на прогулянку. По дорозі Володимир зупинився, важко дихав.

Наступного дня знову гуляли після обіду. Зупинявся він уже частіше. Спітніло обличчя, стало погано. Ледве дійшли до санаторію. Роздягла у вестибулі, одігрівся. На третьому поверсі сестра Тамара дала Володі ліки. Мене вразили широко відкриті очі, які стежили за кожним моїм рухом. Він боявся лишитися навіть на хвилину без мене. Йому стало погано, покликала лікарів. Чотири години проводили ін’єкцію, намагалися припинити приступ стенокардії. В цей час за вікном знялася страшна хуртовина. Схопившись за серце, Володя скрикнув: «Марія!». Я босоніж кинулася в коридор. Лікарі вбігли до палати. Мене випхали за двері. Сорок хвилин на восьму його не стало…». Ми тепло подякували Марії Гаврилівні за теплу зустріч і розповідь про життя визначного українського поета.

Ми з Олександром Дмитровичем декілька разів зверталися до теми «Володимир Сосюра» і про зустріч з Марією Гаврилівною. У нього були нотатки про зустріч з дружиною поета, але де вони, це питання. Я декілька разів їх читав і на основі цих записів вирішив написати цю статтю. Олександр Черкащенко десь в середині 1990-х років написав статтю «Так ніхто не кохав» (жінки в житті і творчості поета). У нього було багато матеріалу про життя і творчість улюбленого поета. Я подарував Олександру великий альбом про життя і творчість поета. Але де ці нотатки і матеріали – знову запитання.

8 травня 2015 року на відкритті пам’ятника гетьману Івану Мазепі в Полтаві Президент України Петро Порошенко назвав поета «Великий Сосюра», згадуючи його поему «Мазепа», яка була написана в часи комуністичного тоталітарного режиму.

 

Володимир РЄЗНІК

 

 


Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в специальном разделе нашего портала -"ПОДПИСКА", а также во всех почтовых отделениях. Свежий номер "Проспекта" Вы сможете приобрести в точках продажи прессы.

AddThis Social Bookmark Button
 

Нам интересно Ваше мнение по затронутой выше теме. А что думаете Вы? Ваши мнения лягут в основу нашей дальнейшей работы. Лучшие высказывания будут опубликованы в "Проспекте Трубников".

ПОСЛЕДНИЕ КОММЕНТАРИИ

Предложите тему