НТМ - Новини Твого Мiста

  • leftlayout Layout
  • rightlayout Layout
  • Increase font size
  • Default font size
  • Decrease font size
Главная НОВОСТИ Спецрепортаж Є така думка. НОВЕ НАШЕ МОРЕ
Є така думка. НОВЕ НАШЕ МОРЕ Печать E-mail
Рейтинг статьи: / 0
ХудшийЛучший 
17.12.2017 18:21

«Нове наше море – нове наше горе». Так народ говоре про море», – записав Олександр Довженко у своєму Щоденнику восени 1954 року, коли завітав на розгортання будівництва Каховського водосховища на Дніпрі. 

Ця тема вже багато років піднімається у центральній пресі. Але за той час, як ми спостерігаємо, стан «моря» лише погіршився. Басейновий парламент Нижнього Дніпра, що його мріяв створити нікопольский активіст В’ячеслав Сандул, до сих пір залишається мрією. Хоча з огляду на те, що 18 травня ц. р. Кабінетом Міністрів ухвалено постанову «Про затвердження Порядку розроблення плану управління річковим басейном», про створення чого ми зобов’язалися згідно з Угодою про асоціацію з Євросоюзом, басейновий принцип управління водними ресурсами в Україні ось­ось має запрацювати.

Якщо ЄС, звісно, притисне отих «усіх запопадливих нині олігархів-­бізнесменів», які привласнили прибережні смуги вздовж водосховищ та коять на них, що їм заманеться, – про що далі розкажемо у статті.

Отже, до вашої уваги – екологічна поема про Дніпро-­Славутич. 

Трагедія Великого Лугу

kahovka-1

Вранці 4 жовтня 1954 року наш великий митець і кінорежисер Олександр Довженко побував у «новому Грушівському Куті», пізніше перейменованому на село Ленінське (зараз – перейменоване у Грушівку – ред.). Куди ще донедавна два окремі, мальовничі, Грушівку і Кут, переселили в одне, на високому пагорбі подалі од Дніпровських плавнів. Щоб села поступилися місцем дну майбутнього рукотворного моря.

«Як же колгоспники поставилися до ідеї моря і переселення? – запитує у щоденнику Довженко і відповідає, – Проклинають усі, кого переселяють, всі, хто цей захід здійснює! – не витримав голова сільради і бабахнув правду. – Усі проклинають!»

«Цей страшний сон переходив у дійсність майже непомітно, – читаємо вже в кіноповісті Олександра Петровича «Поема про море». – Весь Дніпровський Низ, від Запоріжжя до Каховки, зразу став невпізнанним. Пішов під дніпровську воду Великий Запорожський Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Все, що батькам і дідам віками здавалося красивим від перших дитячих років – все щезло».

Затоплено не просто більше 150 тис. гектарів по лівому березі Конських, а по правому – Базавлуцьких та Кам’янських плавнів і ті місця, де колись буяли Січі запорожців, а до останньої миті і майже півтисячі сіл Нижнього Дніпра. Затоплено весь Великий Луг – чарівний та благодатний світ, в якому віками формувався наш напрочуд чудовий етнос, та відтворювався неповторний генофонд української нації.

Великий Луг, що розпочинався відразу після Дніпровських порогів і сягав Лиману Великої води на сучасній Херсонщині та по обидва боки простирався на десятки верст в ширину, називали дивом природи. Ще за чотири століття до Різдва Христового з захопленням описував цю величезну, вкриту лісами та порізану і омиту протоками Дніпра низину, грецький історик Геродот. Тут щось на зразок, писав він, земного раю. Осокори, дуби товсті та гільчасті, верби і лози, шелюги непролазні, терники і груші, а поміж ними – річки і річечки, озера, очерета, куга і осока, острови духмяного різнотрав’я.

– Варіанти були різні, але вибрали і втілили найгірший,
– підводить риску В’ячеслав Андрійович. – Такий, який усі
колишні плавні перетворив на стояче й смердюче болото.

І якщо на теперішніх лоцманських картах Каховського водосховища густо помічені лише затоплені лісові вирубки, це далеко не все, що пропало навіки. Пропали річки, озера та острови, котрі носили неповторно гарні, чудесні й загадково­-химерні імена – Ревун, Лапинка, Підпільна, Похила, Шершава, Темна, Скарбна, Сисина, Лиса, Савка, Головате, Оріхове, Лопухове, Гредчине, Домаха, Бакланове, Хомине, Кривеньке, Прищепа, Піскувате, Лебедина, Скажена, Бистрик, Нажора, Перебій, Бугай, Тарас, Цимбал, Кругляк, Щуче, Чирва, Чабанка, Шарай, Яма Кота. Канули в Лету і козацькі назви окремих кутків плавнів – Сірківка, Паліївщина, Васюрине, Степовик, Наливач, Велика Пуща… Це як ціла багата і щедра країна зникла з поверхні землі, була – і її не стало.

Аби знали ви, скільки городини плодили Дніпровські плавні! Помідори і огірки, капусту звідси возили горами. Старожили досі розповідають, що ще в довоєнні та перші повоєнні роки овочі родили тут як з води.

Адріан Кащенко в оповіданні «Великий Луг» писав: «Водилися у водах Великого Лугу велетенські білуги, ліктів по 18­-ть – три сажні – завдовжки, що ледве шестеро козаків здужували підняти одну на плечі; попід кручами, в чорториях ховалися гладкі, товстолобі соми, цілими табунами плавали осетри, севрюги та стерляді; величезні, ситі коропи та довгі і зубасті щуки виблискували проти сонця золотою та срібною лускою; косяками грали у воді: судаки, лящі, карасі, окуні, лини, вугри, тарань, вирезуб, камбала, язь і марена, а від дрібнішої риби ніколи не була спокійна пелена річки – так часто вона підкидалася з води на повітря. Неважко було досхочу ловити рибу не тільки сіткою та іншим причандаллям, а навіть захожій людині голими руками. Раків же малі й дорослі драли мішками».

kahovka

Або ось що розповідав Дмитру Яворницькому 116-­літній дід Розсолода зі згодом затопленого села Чернишівки: «А бджоли було тієї! А меду! Мед по пасіках, мед і по зимівниках, мед і по бурдюгах – так і стоїть, було, у липовниках: скільки хочеш, стільки й бери. Більше всього від диких бджіл. Дика бджола, було, скрізь сидить, за нею і проходу не було. А лісу того! Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння. Груш, було, як напада, так хоч бери граблі та горни валки. Так і лежать на сонці, поки не попечуться. Солодкі такі були, так патока з них і тече.
А звіру та птиці? Вовки, лисиці, барсуки, олені, дикі кози, зайці, чокалки, виндихи, куниці, ховрашки так одні за одними і біжать або так і плазують по траві. Були ще й вепрі, дикі свині, такі гладкі та здорові по плавнях шниряли. Були й дикі коні: вони цілими табунами ходили. А що уже тієї птиці було, так боже праведний! Качок, лебедів, дрохв, хохітви, гусей, диких голубів, лелек, журавлів, чайок, тетервиків, куріп’ят – так хо­хо­хо! Як підніметься птиця з землі – сонце застеля, а як сяде на дерево, то й гілля не видно, а як спуститься на землю, то й вона наче долівка, так і зачорніє».+

Отож не дивно, що в плавнях Великого Лугу запорізькі козаки не лише переховувалися та будували свої Січі. З Великого Лугу і його околиць вони мали і для себе харчі і прибутки з продажу лишків. Вивозили їх до Цісарщини, зграями прибували сюди і не вибували звідси крамарі з Польщі, Московщини, Німеччини та Туреччини. Причому, як писав А. Кащенко, «про запаси їжі для себе мусив дбати кожен курінь, і щоб козаки не збиралися гуртом до наймиліших їм урочищ, курінні отамани раз на рік тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати». І далі Кащенко свідчить, що «запорозьке товариство обережно та розумно користувалося багатствами Великого Лугу – не винищувало дрібної риби, не било молодої дичини». А в останні дні існування своєї Січі – у 1775 році – «із сльозами на очах та нудьгою в серці покидало Великий Луг»: «Прощай, батьку, Великий Луже, – сказали козаки. – Не звели ми тебе, зберегли, не зведе й ніхто, поки світ сонця». На це сподівалися запорожці, та не по-­їхньому вийшло.

Нищення Лугу почалося ще з кінця 1932 року, коли Дніпро перегородили Дніпрогесом. Саме невдовзі після цього місцями там і тут, у плавнях та на мілководді, вперше і почав «цвісти» Славутич.

Чому, з якої речі? А з тієї, що Дніпровські пороги з давніх давен правили за бездоганний і безвідмовний природний механізм очищення і збагачення киснем дніпрової води. У протоки, озера та річки плавнів фактично надходила чиста, як божа роса, джерельна вода. Вона була чистішою і безпечнішою, набагато озоннішою, ніж та очищена питна, яку зараз у нас продають на розлив. Це ніяке не перебільшення задля красного слівця чи враження – це факт, доведений екологами міста Нікополя. Правда, їм відмовили в реєстрації сенсаційних результатів досліджень. На тій підставі, що в Україні наразі не існує державних стандартів питної води. В Україні у дії зараз так званий пороговий принцип нормування її якості. Він передбачає «використання систем гранично допустимих концентрацій забруднювальних речовин у воді».

Отож як пороги сховалися під товщею води, у плавнях низу відразу почався змінюватися мікроклімат. Стали біднішати їх фауна і флора. Будівництво ж Каховського водосховища взагалі не порахувалося з плавнями. Тільки недавно В’ячеслав Сандул дізнався: відомий український гідробіолог-­академік, уродженець хутора Бобрівка Таращанського повіту Київської губернії, спочатку директор Інституту ботаніки, а потім – гідробіології АН України Олександр Топачевський з усіх сил намагався «відвернути загрозу перетворення Дніпра на каскад «морів».

Під тиском Олександра Вікторовича вносилися зовсім інші варіанти-­проекти створення Каховського водосховища. Вони передбачали повне або часткове збереження плавнів. За одним, скажімо, пропонувалася озерно-­протічна система водойми з постійним коливанням у ній рівня води. Тобто зі збереженням озер, протоків та річечок, котрі тут впадали у Дніпро. І лісових масивів також. Але для цього потрібно було будувати мережу насосно­-перекачуючих станцій, на експлуатацію яких знадобилося б майже стільки електроенергії, скільки її і мала виробляти майбутня Каховаська ГЕС. Ясно, що тоді вважали, що така шкірка вичинки? І всі кінці сховали таки у воду…

В’ячеслав Сандул, уповноважений нікопольськими міськими депутатами, дошукувався, які ж інші варіанти Каховського моря все-­таки існували? Звернувся з цим у київські кабінети влади. І отримав відповідь, яка його ошелешила:

«Дніпровський каскад з 6 штучних водосховищ, – повідомили В’ячеслава Андрійовича, – побудований з 1927 по 1978 рр. за розпорядженням керівництва колишнього СРСР як водний об’єкт особливо важливого воєнно­-стратегічного (?) значення, тому вся інформація по ньому глибоко засекречена і до цих пір не передана Україні відповідними спеціалізованими та військовими відомствами Росії». 

Отож вволити, виходить, ваш інтерес не маємо можливості – ми б і самі хотіли це знати.

Тоді Сандул та його однодумці самотужки відшукали в архівах карту­-проект, датовану ще 1931 роком. Її уже тоді було підготовлено як схему до одного з проектів Каховського водосховища. Підписано так: «Державний інститут з проектування гідротехнічних споруд НКС СРСР». І можна тепер побачити, що за цим проектом мислили великими валами­-дамбами відгородити від затоплення 50 тисяч гектар Конських плавнів, 36 тисяч – Базавлуцьких і 20 тисяч гектарів – Кам’янських.

– Але вибрали і втілили найгірший варіант, – підводить риску В’ячеслав Андрійович. – Такий, який усі колишні плавні перетворив на стояче й смердюче болото. Пам’ятаєте, Олесь Гончар писав, що пілоти літаків, пролітаючи над Каховським морем, затикають носи? А як нам, що живемо на його берегах?

 

Далі буде.

 

Микола ЯСЕНЬ, газета «Лица», публікується з скороченнями

 

 

Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в специальном разделе нашего портала -"ПОДПИСКА", а также во всех почтовых отделениях. Свежий номер "Проспекта" Вы сможете приобрести в точках продажи прессы.

AddThis Social Bookmark Button
 

Нам интересно Ваше мнение по затронутой выше теме. А что думаете Вы? Ваши мнения лягут в основу нашей дальнейшей работы. Лучшие высказывания будут опубликованы в "Проспекте Трубников".

Если Вы нашли ошибку или несовпадение, выделите текст и нажмите "Shift"+"Enter"

ПОСЛЕДНИЕ КОММЕНТАРИИ