Загартована голодом Печать
Рейтинг статьи: / 1
ХудшийЛучший 
23.11.2011 13:56

83- річна жителька сусідньої
Червоногригорівки
Ганна Стєклєньова
до останнього подиху дивувалася,
як їй вдалося вижити у далекому 1933- му

Здається, одним з найголовніших продуктів трагічної української історії став образ найвитривалішого й найзагартованішого в цілому світі хлібороба, сільського трударя. Винести на своєму віку стільки, скільки витримав та потерпів він, звичайна людина навряд чи в змозі. У сусідньому селі Червоногригорівці, якраз біля платформи залізничної станції Ревун жила така жінка – Ганна Трохимівна Стєклєньова (у дівоцтві – Велика). Зігнута в три дуги бабуся до тієї пори, доки важка хвороба не спалила її за лічені дні, весь час поралася по господарству, як могла обробляла городик, який переходив – без натяку на паркан – у луки та старий сільський цвинтар. Працювала, так і не призвичаївшись до допомоги з боку дітей та онуків, які, до речі, завжди піклувалися про неї. У маленькій хатинці в три кімнатки доживала вона свій вік під свистки локомотивів та перестук потягів. Вся в зморшках, але очі – живі, а розум – світлий. Коли я бачив, як старанно вона збирала горіхи, різала коровай, з яким подивом помічала кинутий кимось на смітник недоїдок, тільки тоді розумів, що в неї – своє уявлення про ціну хліба. gannaТого хліба, якого вона так і не наїлася в дитинстві. Їй було сім років, коли Україна застогнала від найстрашнішого в її історії голоду. Великого Голоду. Недавно стара покинула цей світ, але незадовго до смерті одного осіннього дня розповіла свої спогади про ті страшні часи, що забрали життя – за різним оцінками – від трьох до семи мільйонів одних лише українців. На Нікопольщині від голоду померло 3,3 тисячі людей. У дні пам’яті жертв політичних репресій та голодомору ми публікуємо свідчення очевидиці сталінських «експериментів»…

- Я народилася у 1926 році, у свято Жовтневої революції. І хоча мені вже 82 рочки виповнилося, село пам’ятаю дуже добре – і з розповідей матері, і з власних дитячих вражень. Хоч зараз можу розказати, хто де жив і як його звали… Землю мій батько – Трохим Романович Великий (по вуличному його за великий зріст і силу звали на селі Бугай) – отримав одразу після революції, ще за часів Леніна. Хутір його був у цих місцях. До того, як отримати назву Червоногригорівка, село називалося інакше – Чернишеве. Батьки обробляли землю і у степу, і у плавнях. Була у батька біля річки довжелезна хата – метрів до ста (вона не зберіглася). Кімнати та сіні переходили прямісінько у засікизерносховища – для пшениці, ячменю, проса… Далі величезні двері вели у хлів до худоби – були в батька воли, коні, корови, свині… До речі, батьки мої ще пам’ятали голод 1921 і 1922 років, коли був страшний неврожай. Тоді моя мати, як збиралася наступного разу заміж виходити, міняла всі свої спідниці та плаття, все придане на жмені зерна. Тоді товкли курай – так називали перекоти-поле, туди трошки домішували муки й випікали такі коржики – кураїні... Мати батька, звісно, любила. Але, може, ще й того пішла заміж за нього, що мав він тоді і пшеницю, і овес...

– Ну, тобто батько був за можний?

– Так. Хоча був «не вредний». Слуг не тримав. Правда, щоліта в нього робив один наймит – сирота на ім’я Глєб. Отримував він за працю прокорм, одяг… Він і помер у нас.

– А хто саме визначив у ті часи, що батько Ваш – кулак, якому «ні до чого стільки добра»? Заготівельні комісарські загони?

– Та де там… Сільська сходка або рада! Здебільшого це були люди бідні, і я думаю, бідні здебільшого від невміння та небажання працювати на землі. Так от вони й вирішили, що краще б батькові пожити деякий час на Соловках, щоб своїм достатком очі не мозолив. А худобу – просто відібрати. Така, знаєте, пролєтарська психологія була – все взяти та й поділити. Тоді й ледащому щось перепаде…

– Як же склалася його подаль ша доля?

– Так от… Зібралася у хаті одного з розкулачених сільська сходка. «Слухали-постановили»: всіх куркулів (а їх було чимало!) – на Соловки. Проте батька ще пожаліли – довго вмовляли його відмовитися від свого «куркульства» та йти до колгоспу, який тоді називався СОЗ – спілка по обробці землі. А як виносили рішення, громада встала на його захист – згадали його доброту, те, що він давав біднякам скотину, тягло – виорать ниву, позичав до врожаю пуд зерна або муки. В нього на подвір’ї була навіть мірка видовбана – пудик. А от пасічнику Рижаку (його так звали за руде волосся) присудили: не просто вивезти його, а прив’язати до вагона, щоби він біг за потягом. Такий він був злий до людей… Так цей Рижак того ж вечора прийшов додому й повісився – дожидатися не став. А мені тоді таке наснилося: немов би батька штовхають у колодязь. А я бачу – там грати. «Брешете! – кажу. – Не вкинете батька, він врятується». І врятувався…

4260_4834– Яким чином ви харчувалися у лихопомному 1933- му? Як вам взагалі вдалося вижити?

– Зазвичай лободу їли. Згодом батько замість вступу до колгоспу поїхав з голодного села і нанявся працювати бондарем у болгар. Робив їм діжки для соління. Спочатку і дев’ятирічного сина Гришу (мого старшого брата) взяв із собою. Тоді болгари понаїжджали за селище Сулицьке під Нікополем та вирощували там на виділених плантаціях у артілі дуже добру городину, овочі – капусту, перець, помідори, огірки. До цього у них був неабиякий хист. Потім це солили та кудись відправляли. Так от батькові за роботу давали невеличкий продуктовий пайок з якимись харчами. Батько трохи для нас з мамою зберігав. А мама тим часом ходила працювати на залізницю – шпали тягала. За таку виснажливу працю їй давали глечик сурги – такого собі простого супу з насіння проса. Розварювали ці зернятка з лободою, щоб на день вистачило, та якось ділили цей нудний напівтрав’яний супчик на двох. Адже щіпки солі ні в кого не було. Навесні, коли починала квітнути акація, варили її білі квіточки. У річці Ревун знаходили ракушки з невеличкими молюсками, їх називали «язичками». Так на них багато людей повиживало. У плавнях збирали яйця з гнізд птахів, горішки та рогіз – всередині стовбура там була їстівна м’якоть. Їли навіть солому солоденьку, ловили птахів. А щодо риби – не знаю, може, хто й ловив її тоді – Дніпро від нас був далеченько. У озерцях, правда, ловили корзинками-плетушками. Але тоді й рибу вилучали… А ще люди розкопували нори ховрашків та шукали там зерно, які ці тварини собі понаносили на зиму. Тоді ж бо ще «Закону про колоски» не було. Та й самих ховрахів їли, виливаючи їх з нір водою…

На спогад приходить мені, як мама полізла на дах і там з-під черепиці витягла горобчика. Обскубла його та мені зварила… Плакала над ним та усе казала мені: «Нікому не кажи, доню, що ми горобця з’їли!» Пам’ятаю, що ми з голоду опухли всі. На ногах у мами такі пухлини були, що аж шкіра полопалася, звідти текла юшка. У мене ж живіт з голодухи спухнув – в жодне платтячко не влазила. Батько, побачивши, що справи на селі зовсім кепські, вирішив забрати нас у Сулицьке, а у хату пустив квартирантів – біженців з Волині. Скоро їх з колгоспу вигнали, а хату нашу колгосп «приватизував» – зробили з неї кузню, пилораму, майстерні.

Так от уже у болгар варили такий собі пісний борщик з капусти. І дітям найманих працівників дозволялося там якось обідати. До речі в Сулицькому на вулиці Войкова багато людей ховали, звозячи на візках до цвинтара… А хто на заводі працював, то за півдоби праці отримував понад кіло хліба. Мабуть, оці заводи та шахти якось рятували людей від смерті.

19332– А біля дому не можна було чогось потаємки виростити?

– Боже борони! Якби хтось побачив якусь корисну рослину – це означало б, що ми хоча б п’яток зерняток – та приховали. А взагалі – ти, синку, не повіриш – нічого було й посіяти. У 1932 році був недород – нічого не вродило. А у 1933-му вигребли у нас усе дуже щільно. Тільки чудом у мами залишилося насіння з гарбузів та кабаків, от вона їх і посіяла. Тоді їздили по селах такі групи, у складі яких були й чужинці. Довгими штричками вони протикали землю й шукали схованки із зерном. А заривали люди багато! Так ці находили. Якщо у кулаків знаходили – то їх не розстрілювали, а вивозили в табори. А от худоби на селі не залишилося – вся була в колгоспі. Та якщо навіть хто і держав би її – вона або під ніж пішла, або виздихла б, бо годувати ї було нічим.

– Ви ж, напевно, знаєте про те, що під час Голодомору були численні випадки людоїдства. А чи було таке в Червоногригорівці?

– Щоби їли людей – того не пам’ятаю. Собак і котів – так, було. А людей – ні. Принаймні, мені того не казали.

– Враження від того, як вми рали люди, у Вас залишилися?

– Так, синку, так… Колгосп давав бричку для того, щоб вулицями збирали трупи померлих від голоду. Нікого не дивувало, коли людина йшла собі і раптом сіла під тином і наче заснула. Щоб уже ніколи не піднятися і не прокинутися. Сидить така людина під деревом: його штовхнеш – він упаде.

Мені розповідали про такий випадок. Під’їхав отакий на бричці до жінки якоїсь, яка вже безсила лежала на вулиці. А вона й каже: «Я ще жива!». А чоловік їй: «Поки тебе довезу, вмреш. А так мені бричку ганяти двічі…». І погрузив її на візок поруч з мертвими. Одна жінка була у нас – використовувала пайок на себе, кормила грудним молоком свою малу дитину. А дітей старших віком поморила голодом – щоб хоча б одна дитина вижила. Ще один приклад: жили два брати. У одного була корова, а у другого не було чим годувати дітей. Так дружина цього останнього якось підкралася і спробувала націдити трошки молочка у кружку. Коли її застав хазяїн – взяв дрючка та вбив. Ями навіть нікому було викопати – так всі були виснажені. Кинули тіло у канавку на цвинтарі – та землею присипали. А вбивці сільська громада присудила, щоб він забрав свого племінника, якого напівсиротою зробив, та годував. От такі жахливі часи були…

12528504884aacfb3853a04– Коли Ви вперше відчули, що голодні часи минули?

– Десь у 1936 році життя змінилося на краще. Почали відкриватися сільпо, магазини, завозили мед. Але навіть у 1936-му не дозволялось пасти кіз на полях – пам’ятаю, такий об’їждчик, підперезаний червоним рушником, виганяв худобу. Його звали «червоним партизаном». Повернулися ми до рідного села. Де жити? Хати ж немає! Батько до суду подав. Представника колгоспу Степана Молочникова питають у суді: «Як ви у Великого хату забрали?» А той: «Ми на зборах так вирішили»… Суд спочатку хотів було хату нам повернути (навіть уповноваженого прислали, щоб повикидати з неї колгоспні сіялки-віялки), а врешті-решт знайшов компромісне рішення: виділити нам півхати (інша половина розвалена була) якогось висланого кулака. У ній ми й жили, аж поки німці не прийшли... Батько, який почав працювати машиністом на поїздах, загинув раніше – у 1940 році. Поїзд на Новопавлівському мосту пішов під насип. А Гришу (він був комсомольцем) фашисти вивезли працювати до Німеччини. Незабаром знайшлася та повернулася хазяйка тієї хати – розкулачена Килина Дубиниха. Вона заявила про це німцям, і нас з мамою повикидали... А ми збіжжя своє склали на возик та приїхали до «своєї» кузні, яка була колись нашою домівкою.

Якось нам сусіди-чоловіки допомогли влаштуватися – поробили віконця, дали розбите горно...

– Як Вам жилося в подальшо му – за часів та після війни ? Адже і в 1947 році було скрутно...

– Під час війни ми легше жили. Так нам «поталанило». Мати кухаркою працювала, варила тим ковалям та теслярам, які влаштували майстерні у нашій колишній хаті, до якої й повернулися... Худоби тоді не було, м’яса не їли, курей та яйця забирали німці. У нас з матір’ю вони забрали вночі телятко. Проте овочі й картопля на столі були. А ще дві кози нас виручали... А от коли нас визволили взимку 1944-го, я відразу пішла на роботу. Пішки ходила за 10 кілометрів на електропідстанцію біля залізничного депо. Дві з половиною години йшла. Це влітку, а взимку жила в Нікополі на квартирі. Давали нам продовольчі картки. 600 грамів хліба давали на мене, 200 грамів – на матір. А ще давали американські продукти – згущене молоко, каву…

Але ж податки такі були від совєцької нашої влади, що ховайся! На вовну податок був – а де її взяти? Хоч себе стрижи! Треба було здати державі молоко, яйця. Є в тебе вони, немає – хоч купи, та здай. Голод 46–47-го років пам’ятаю, але у порівнянні з 33-м він не здавався таким страшним. Ми тим Голодомором так загартувалися, що винесли й наступний…

Спогади записав
Едуард СЛАБКИХ.

З триптиху
«СЛЬОЗА» (уривок)


Волали й плакали, коли
Зерно по клунях забирали.
А як підводи від’їздили,
Бліді стояли та німі…
Світ божеволів на очах.
Поля під бур’яном стогнали,
І Іїсус шукав даремно
Слідів любові на землі:
Нема добра, нема любові,
Скінчилися часи Едему,
Зіницями у біле небо
Мовчать мерці – ні пари з вуст.
Бо хліба їм тепер не треба.
Кохання їм тепер
Не треба. І щастя
Їм тепер не треба.
І ось заплакав Іїсус.


Вадим ЗАСТАВНИЙ.

 

Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в почтовых отделениях, а также приобретайте по вторникам и четвергам во всех местах продажи прессы.

AddThis Social Bookmark Button