НТМ - Новини Твого Мiста

  • leftlayout Layout
  • rightlayout Layout
  • Increase font size
  • Default font size
  • Decrease font size
Главная Ассорти Клятва Олеся Гончара
Клятва Олеся Гончара Печать E-mail
Рейтинг статьи: / 2
ХудшийЛучший 
26.05.2017 18:06

praporonosci

Я вірю в пісню, як в молитву,

І смерть, здається, на війні.

Щадить мене в найтяжчих битвах

За… недоспівані пісні.

Олесь Гончар.

Однієї хуртовинної ночі, коли ніхто не міг гарантувати, чи взагалі існуватиме на завтра знесилений батальйон, йому було запропоновано невідкладно перебратися для роботи у дивізійну газету. За спокійної обстановки Гончар, певно, пішов би в дивізійну газету. Але піти тепер… Змучені, зарослі дивилися на Гончара його бойові товариші, очі котрих були «налиті смутком втоми, смутком невідомості перед завтрашнім днем. До болю близькі і дорогі були мені ці люди…». І сержант Гончар відмовився. За покликом честі та велінням духу фронтового побратимства.

«Якщо лишуся живим, розповім про вас. Про вас, про своїх друзів, фронтових побратимів, про тих, з ким мені судилася одна тяжка доля, з ким випало мені ділити все, що випадало солдатові», – дав клятву сержант Олесь Гончар.

Знаємо сьогодні, що воєнна доля виявилася врешті-решт ласкавою до Олеся Гончара. І усвідомлення того, що йому відкривається-таки реальний шлях дотриматися клятви, повторюваної не раз на фронтових дорогах. «Мій обов’язок розповісти про товаришів – живих і мертвих. Адже я не раз давав слово: якщо тільки залишуся живим…» – увесь час не виходило з пам’яті Олеся Гончара.

Коли у травні 1946 року в журналі «Україна» з’явилося його чудове оповідання «Модри Камень», то на нього з розпорядження Кагановича, Корнійчука та їм подібних одразу накинулися критики. Газета «Радянська Україна» навіть у своїй передовій статті назвала те оповідання «шкідливим твором». А в цьому оповіданні молодий автор розповів про кохання радянського солдата до дівчини-словачки.

Олесь Гончар розповідав: «Знали б ви, яка веремія зчинилася навколо цього твору. Не було в Україні зборів, на яких би не піддавався різкому осуду автор. У Москві гамселили Зощенка й Ахматову, а в Україні знайшли мене, ще студента… Я почувався в небезпеці, мій душевний стан був як ніколи пригніченим. Іноді подумувалося припинити своє земне існування. Був й інший шлях – творити, творити…

От тоді й узявся за трилогію «Прапороносці». Коли вона вийшла, на неї кинув оком сам Сталін… Вочевидь, це й порятувало мене…» (газета «Демократична Україна», №71, 2000 р., «Великдень душі моєї», штрихи до спогаду, Андрій Мельничук).

У письменника Михайла Алєксєєва є повість «Дивізіонка», де він розповідає про фронтові зустрічі з Олесем Гончаром. Побратим-воїн свідчить: «Олесь сидів біля міномета, обійнявши чорну його трубу правою рукою, і, примруживши карі очі, тихий і замислений, ледь чутно шепотів:

«Темніють доти

Чужі навпроти –

Нічого більш нема.

А там десь, дома,

Весна знайома

Зелені руки підійма».

Мінометники, надзвичайно строгі й навіть урочисті, слухали, затамувавши подих… Олесь усе читав. Він читав і годину, й другу. А солдати слухали й дивувалися, як це можна було звичайними словами виповісти те, що було у кожного на серці, і про що, виявляється, могло розказати одне лиш людське серце…».

Олесь Гончар був рядовим солдатом, командиром мінометної обслуги, старшиною гвардійської роти в 72-й дивізії 7-ї гвардійської армії на 2-му Українському фронті. Був там, де найважче, у самому пеклі війни. Він звідав усе – і гіркоту відступу, й ночі оточенські, і шквал атак, і біль втрат однополчан, і радість перемог.

В грудні 1945 року зійшов з поїзда красивий юнак з сержантськими погонами на плечах, з рюкзаком за спиною. З тієї довгої фронтової дороги зустріла Олеся старша сестра Олександра, що жила зі своєю сім’єю в заводському селищі Ломівці на околиці Дніпропетровська.

Роман «Прапороносці» на одному диханні писався в невеличкій хатині на околиці Дніпропетровська. Як стверджують дослідники, ця книга вийшла трохи не всіма мовами планети.

Всього себе він вклав у «Прапороносців». У квітні 1948 року Олесь Гончар зустрічається зі своїми однополчанами, де були й ті, хто пам’ятав його як старшину мінометної роти – Яцинський, Яворський, Буряк, Дяченко та інші.

gonchar

– Те, що змальовано в романі, – сказав тоді ветеран військової частини Яцинський, – Гончар бачив і пережив сам. Він зумів на війні багато чого побачити, це допомогло йому відтворити переживання і дії людей. Його герої нам дорогі, їх ідеї чисті, як кришталь, ми віримо їм, ми віримо письменникові.

Далі буде

Володимир РЄЗНІК.

 

Старший лейтенант запасу Іван Дубінін у своєму листі, адресованому до редакції газети «Красная Звезда» від 2 лютого 1958 року, відтворює образи реальних людей, що стали прототипами героїв роману. У листі фронтовик розповів про долі деяких воїнів, що стали прототипами героїв «Прапороносців». Серед них – гвардії майор Воронцов. Як зауважив автор листа, це не лише художній образ, а й конкретна людина – заступник командира полку з політчастини.

Автор листа розповів про подробиці подвигу офіцера. Це сталося на початку 1945 року. 72-га Червоноградська стрілецька дивізія розширювала кільце оточення ворога у районі Будапешта. 11 січня її частини наступали в напрямку міста Нові Замки. Ворог сконцентрував тут свіжі сили, які зняв із західного фронту. Зокрема, в бій була кинута танкова дивізія «Гітлерівська молодь». Саме під хутором Барти 11 січня наші воїни відбивали одна за одною контратаки ворога. У критичний момент бою на передньому краї з’явився гвардії майор Воронцов. Він, показуючи приклад бійцям, підірвав гранатами два танки ворога. Та виникла ситуація, коли ворог посилив наступ. Але гвардійці не пропустили його через свої позиції. Прикладом мужніх дій був майор Воронцов. Але несподівано ворожий снаряд розірвався поряд з ним. Звістка про загибель замполіта облетіла всі частини дивізії. Воїни вирішили помститися ворогам за загибель відважного офіцера. Вони відбили декілька контратак, пішли в наступ.

Після бою тіло гвардії майора Воронова було доставлене до штабу полку. Прощання з ним відбулося на центральній площі м. Шахи.

Автор листа розповів і про долю командира полку гвардії полковника Ходжаєва, хоча в книзі О. Гончара він мав звання підполковника. Полковником став за два дні до героїчної загибелі. Як пише у листі Іван Дубінін, 14 лютого 1945 року його викликали до штабу полку, де він отримав завдання супроводити на передній край групу армійських офіцерів. Ніч була сніжна, але тепла. Перевіривши стан оборони, на світанку прибули на КП командира полку. З порогу Дубінін почав рапортувати: «Товаришу гвардії підполковнику!». Побачивши на погонах три зірочки, вибачився і продовжив рапорт: «Товаришу гвардії полковнику!». Усі вітали командира з присвоєнням нового звання.

На світанку наступного дня ворог перейшов у новий наступ по всьому плацдарму за річкою Грон. Понад три години тривала артилерійська підготовка. Під прикриттям потужного вогню йшли танки. Зі свого командного пункту гвардії полковник Ходжаєв побачив, як до КП наближалися дві броньовані машини ворога. Поруч з ним було декілька автоматників з його охорони. Командир вискочив нагору, де бушував вогонь. Протитанковою гранатою він зупинив перший танк. Але танкіст другої ворожої машини відчинив люк і кинув ручну гранату під ноги командира полку. Автоматники винесли з поля бою тіло Ходжаєва і поховали поруч з могилою гвардії майора Воронцова.

Після загибелі Ходжаєва полк очолив підполковник Вербицький. І хоча багато воїнів полягли у тих боях, гвардійці виконали бойове завдання, форсувала річки Нитра, Ваг, визволили міста Нові Замки, Галанта, Гренава, Загор…

Олесь Гончар не був стороннім спостерігачем, він сам героїчно воював. Про це говорять його нагородні листи.

Приводимо ці нагородні листи мовою оригіналу:

Наградной лист к приказу №057 от 7 сентября 1944 года

«Старшина минометной роты гв. сержант Гончар Александр Терентьевич в боях с немецкими захватчиками в районе высоты 358,1 (Румыния) проявил доблесть и мужество.

Несмотря на ураганный артиллерийско-минометный огонь противника, тов. Гончар своевременно обеспечивал роту боеприпасами, что дало возможность отразить 12 контратак и уничтожить 6 огневых точек противника.

21 августа 1944 года противник открыл сильный артиллерийско-минометный огонь по нашим позициям, в результате чего подвозить пищу личному составу стало невозможным. Тов. Гончар на себе в термосах ползком обеспечил пищей личный состав роты.

Достоин правительственной награды – медали «За отвагу».

Командир 222-го гв. стрелкового полка гв. подполковник Ходжаев».

Приказ №75/Н от 20 ноября 1944 года

«Старшину минометной роты гв. сержанта Гончара Александра Терентьевича за то, что он в районе с. Соро (Венгрия) под сильным огнем противника 6.11.1944 г. бесперебойно доставлял бойцам пищу и боеприпасы, а во время отражения контратак врага из личного оружия уничтожил двух венгерских солдат наградить медалью «За отвагу».

Приказ №02/Н от 18 января 1945 года о награждении старшины минометной роты гв. сержанта Гончара Александра Терентьевича третьей медалью «За отвагу».

Геройски действовал Гончар Александр и в бою с крупными силами пехоты и танков 17 февраля 1945 года в районе с. Барт (Венгрия). Когда из строя командир второго расчета Александр Терентьевич встал у миномета и метким огнем отразил семь вражеских контратак, разбив два вражеских пулемета и истребив более полутора десятков гитлеровцев. За мужество и отвагу, проявленные в этом бою, Гончар был награжден орденом Славы III степени.

На всю жизнь остались в памяти Александра Гончара бои при форсировании реки Моравы. С 6 по 8 апреля 1945 года Гончар обеспечивал бесперебойную доставку мин на огневые позиции в условиях отсутствия надлежащих переправочных средств. В течение трех суток он не покидал переправы, благодаря чему минометы оказали реальную поддержку пехоте и удержании плацдарма. За эти бои Гончар был удостоен ордена Красной Звезды.

Ось так задумувався і писався роман про пройдений бойовий шлях полку і бойових товаришів, живих і мертвих.

 

Володимир РЄЗНІК.

 

 

 

 

Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в специальном разделе нашего портала -"ПОДПИСКА", а также во всех почтовых отделениях. Свежий номер "Проспекта" Вы сможете приобрести в точках продажи прессы.

AddThis Social Bookmark Button
 

Нам интересно Ваше мнение по затронутой выше теме. А что думаете Вы? Ваши мнения лягут в основу нашей дальнейшей работы. Лучшие высказывания будут опубликованы в "Проспекте Трубников".

     Свежий номер уже в продаже

07-01

Посмотреть предыдущие выпуски

О нас

Если Вы нашли ошибку или несовпадение, выделите текст и нажмите "Shift"+"Enter"

ПОСЛЕДНИЕ КОММЕНТАРИИ